Корупційні скандали струшують Україну з незавидною регулярністю, а про покарання корупціонерів, особливо найкрупніших, переважно не чути. Численні посадовці, здається, вдаються до всіх можливих заходів, щоб саботувати роботу нових антикорупційних органів і забезпечити лазівки в законодавстві, а на найвищому рівні зберігається телефонне право. Втім, ситуація набагато краща, ніж здається, кажуть спеціалісти з питань реформ і протидії корупції. І медійний розголос – це потужний важіль у боротьбі, яка ведеться, і чи не найголовніше, що рятує державний апарат від стагнації і загнивання. 14 лютого Національне агентство з питань запобігання корупції опублікувало на своєму сайті повідомлення про нову спробу скасувати обов’язкове подання електронних майнових декларацій. Того дня, згідно з повідомленням, відповідну скаргу мав почати розглядати Конституційний суд. За останні три з гаком роки це далеко не перша такого роду спроба, але, правду кажучи, НАЗК маніпулювало, закликаючи громадськість “не допустити повторення конституційної кризи 2020 року”: скарга стосувалася тільки подання декларацій головою і учасниками Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, а не всіх категорій декларантів. Як НАЗК, так і учасники КДКА мали свої вагомі аргументи. Хоча, імовірно, тривогу в Агентстві викликала сама вірогідність чергового прецеденту – виключення з закону певної категорії декларантів. Введення електронного декларування – і створення у 2016 році НАЗК, агентства, яке перевіряє декларантів на предмет необгрунтованих або незадекларованих доходів – це фактично перша ланка в низці успішних антикорупційних реформ, які почалися після Революції гідності. Тому коли у 2020 році Конституційний суд скасував електронне декларування, і коли у 2022 році декларування тимчасово, під приводом повномасштабного російського вторгнення, зробили необов’язковим, а реєстри закрили, це підірвало саму основу антикорупційних дій як держави, так і неурядових організацій і медіа. “Коли віднедавна стало можна подивитися, як змінилися статки посадовців, у нас стало більше справ про цивільну конфіскацію”, – зазначив в інтерв’ю “ОстроВу” Роман Колюхов, юрист, який працює в Центрі протидії корупції. Цивільна конфіскація – це один з нових заходів проти корупціонерів, коли держава позбавляє посадовця майна, джерела набуття якого він не зміг обгрунтувати. Колюхов називає ще чимало заходів з протидії корупції, вжитих протягом крайніх десяти років, які він вважає успішними: створення Спеціальної антикорупційної прокуратури, Національного антикорупційного бюро і Вищого антикорупційного суду – трьох органів, відповідальних за розслідування і покарання випадків крупної корупції, – відновлення покарання про незаконне збагачення, встановлення відповідальності за внесення в декларацію неправдивих відомостей, скасування депутатської недоторканості. Ілона Сологуб, наукова редакторка VoxUkraine, аналітичної платформи, яка займається, зокрема, моніторингом реформ, додала до цього списку впровадження Prozorro – електронної системи державних закупівель – і судову реформу, яка просунулася попри неймовірний спротив судової системи. “Створення антикорупційної інфраструктури відбувалося з великими труднощами: наприклад, НАЗК доводилося перезапускати кілька разів, – зазначила вона в інтерв’ю “ОстроВу”. – Зараз те саме відбувається з Агентством розшуку та менеджменту активів і Бюро економічної безпеки: вони не працюють як слід. Це спротив системи. До того ж, коли ви пишете правила про щось зовсім нове, ви не можете знати заздалегідь, як вони працюватимуть, тому доводиться коригувати правила з урахуванням досвіду”. Сприйняття корупції і інструменти, які працюють і ні Медіа, громадянському суспільству і чесним посадовцям доводиться захищати антикорупційні надбання мало не кожного дня. І Сологуб, і Колюхов відзначають, що війна призвела до різкого падіння толерантності українського суспільства до корупції. Також, звернула увагу Сологуб, в останні роки в українському суспільстві, як показують опитування, помітно зростає усвідомлення відповідальності всіх громадян за стан боротьби з корупцією. При цьому у 2023 році Україна дещо піднялася в Індексі сприйняття корупції від Transparency International – але її позиція все одно залишається низькою: 104 зі 180. Ілона Сологуб зазначає, що сприйняття рівня корупції завжди вище за її фактичну поширеність. Це явище спостерігають у багатьох країнах, додала вона, тож наразі команда VoxUkraine робить спільне дослідження з колегами зі Швеції, мета якого, зокрема, зрозуміти роль медіа у такому стані речей. Багато системних зрушень відбулося в Україні тільки внаслідок корупційних скандалів. Наприклад, після низки журналістських розслідувань, які вказали на корупцію при закупівлях в міністерстві оборони, там не тільки змінили керівництво, але і почали серйозно змінювати процедури закупівель, зокрема, через “перезавантаження” спеціальних закупівельних агенцій, що має унеможливити “яйця по 17 гривень”. “Писати про корупцію необхідно, бо інакше органи влади на неї не реагують. З іншого боку, писати про неї – це підвищувати рівень її сприйняття в суспільстві. Коли я розмовляю з іноземцями, завжди кажу, що публічність – це наш інструмент боротьби з корупцією. Є й інші, але вони не завжди працюють”, – сказала Ілона Сологуб. Успіхи дій влади важче доносити до суспільства, аніж негатив, – тим більше, коли влада втрачає популярність, а її окремі представники продовжують потрапляти в корупційні скандали. Те, що у дзеркалі української публіки виглядає як виняткова корумпованість, може насправді свідчити власне про ефективність антикорупційних заходів: не красти стали більше, а викривати. Проте наразі в Україні очевидно вистачає і того, й іншого. Тим більше, що спокуси і можливості у посадовців з 2022 року значно виросли через величезні потреби армії у зброї й озброєннях, одязі, провізії, людях… Чи не найгірше – що інколи навіть після скандалів “деякі люди, які займалися корупцією, залишаються на своїх місцях і продовжують нею займатися”, додала Ілона Сологуб. Ця ремарка миттєво наводить на думку про Олега Татарова, одного із заступників голови Офісу президента. За його звільнення українські антикорупційні організації борються фактично з дня його призначення у серпні 2020 року. На Татарова вказують як на відвертого прихильника і опричника режиму Віктора Януковича в період Революціі гідності. До того ж у 2020 році НАБУ і САП висунули йому підозру у співучасті у корупційній схемі. Але замість того, щоб стати прикладом чистоти і прозорості нової влади, ця справа стала черговим прикладом телефонного права. Зусиллями Генеральної прокуратури, яку в той час очолювала Ірина Венедиктова, і якій досі підлягає САП, справу передали так само керованій СБУ. Поки нові антикорупційні органи намагалися відстояти для себе цю справу, а Генпрокуратура і сам Татаров відбивалися в судах, завершилися терміни її розслідування. Татаров вийшов сухим із води, залишившись на волі і на посаді. Від дня призначення і досі він координує в президентському офісі власне правоохоронні органи. “У Кримінальному процесуальному кодексі, яким керуються правоохоронні органи, немає жодного посилання на Офіс президента – Офіс президента має займатися зовсім іншими справами. Вибіркове правосуддя, вибіркове кримінальне переслідування – це точно не ознаки правової держави. Тому, наприклад, дуже важливо надати САП повну незалежність від офісу Генпрокурора”, – коментує Роман Колюхов. Що відбувається в суді Справа Татарова – один з тих сумних прикладів, коли великий корупційний скандал закінчується нічим. Роман Колюхов остерігає, що таких справ не так багато, як можна подумати, якщо згадати інші скандали, фігуранти яких наразі не понесли жодного законного покарання. Але деякі справи дійсно розглядаються надто повільно – або через штучне затягування з боку захисту, або через інші об'єктивні і суб'єктивні причини, розповідає він. До того ж віднедавна проти корупціонерів стали застосовувати морально сумнівний механізм, за яким, в разі беззаперечного визнання провини, злочинець отримує обвинувальний судовий вирок, але не сідає до в’язниці, а перераховує на потреби ЗСУ заздалегідь обумовлену суму грошей. За підрахунками ЦПК, тільки по одній справі колишнього міністра екології Миколи Злочевського ЗСУ мали б отримати таким чином близько мільярда гривень, але ця сума, мабуть, наразі найбільша з усіх переказаних, та й і у справі йшлося про “рекордний” хабар, яким Злочевський намагався підкупити НАБУ і САП заради закриття іншої скандальної справи. Колюхов вважає таку практикудопустимою в окремих випадках, враховуючи, що від затягнутого процесу з непевним результатом країна може взагалі нічого не отримати, на відміну від швидкого його завершення з обвинувальним вироком і фінансовим покаранням, яке водночас несе користь державі і суспільству, адже потреби армії – завжди нагальні і негайні. Але правильно було б присуджувати на додаток принаймні кількарічне тюремне покарання, додає він. Наразі ж багаті – тобто, хтось може сказати, якраз ті, хто найбільше вкрали – фактично відкуповуються від ув’язнення. За продовження або поновлення деяких справ антикорупційним органам доводиться, як і у випадку з Татаровим, змагатися у судах. Причина – так звані “поправки Лозового”, які в задумі мали нібито служити добру, бо долали бездіяльність або зловживання слідчих органів, обмежуючи допустимі терміни досудового розслідування в кримінальних провадженнях. В Центрі протидії корупції вважають, що метою правок від самого початку було саме закриття великих антикорупційних справ. Після їх введення великі корупційні справи стали дійсно закривати через сплив термінів провадження. Це сталося, наприклад, зі справою Роттердам+, яка стосується встановлення необгрунтовано високих, як вважається, цін на закупівлю державою вугілля, і справою Вадима Альперіна, якого підозрюють у масштабній контрабанді. Справу Роттердам+, втім, вже вдруге поновили, і поновлення справи Альперіна наразі розглядає Апеляційна палата ВАКС, каже Колюхов. ““Поправки Лозового” частково скасовано з 1 січня цього року, але тільки щодо так званих фактових проваджень, тобто, справ, де нікому не оголосили підозри. У в ЦПК підрахували, що через таке половинчасте скасування правок в Україні все ще можуть закрити близько тисячі корупційних справ”, – додав він. Цікаво, що іноземні партнери України оцінюють державні антикорупційні заходи загалом позитивно. Наприклад, Єврокомісія у своїх висновках щодо виконання Україною її рекомендацій, які було опубліковано перед саммітом ЄС у грудня минулого року, який відкрив для України шлях до переговорів про вступ до ЄС, прихильно вказала на 72 рішення Вищого антикорупційного суду щодо корупції на найвищому рівні з 2019 року, 39 з яких – остаточні вироки проти депутатів Верховної Ради і місцевих рад, прокурорів, суддів і керівників державних підприємств. Демонстрація результатів українських антикорупційних реформ за кордоном не менш важлива, ніж всередині країни. Зневіра населення всередині країни руйнує державу, зокрема, її збройні сили, служба в яких, ще недавно почесна справа, тепер все більше видається соціальною несправедливістю через численні випадки підкупу посадовців, відповідальних за мобілізацію. Зневіра урядів і їхніх виборців в інших країнах означає припинення допомоги фінансами і зброєю, без яких Україні не вистояти перед російською навалою. Стійкий міжнародний імідж глибоко корумпованої держави Україні поки що змінити не вдалося попри ситуативні схвальні висновки і коментарі партнерів. Роль незалежних антикорупційних органів у його подоланні – ключова. “Демократія так і працює” І насправді не найвищі державні, а місцевий рівень залишається найбільш проблемним, зазначають Ілона Сологуб і Роман Колюхов. “На рівні громад змін в плані боротьби з корупцією майже немає”, – каже Колюхов, на думку якого, чим віддаленіша громада, “тим нахабніші там посадовці, бо вони знають, що їх ніхто не контролює”. Навіть у деяких обласних центрах бракує незалежних медіа і громадських організацій з антикорупційним профілем. До того ж дрібна корупція – це справа не нових антикорупційних органів, а поліції, прокуратури і СБУ, які самі широко вважаються корумпованими. Тож людина, яка хотіла би боротися з корупцією в таких обставинах, змушена була би це робити фактично сам на сам проти величезної добре налагодженої машини. Єдиного рецепту про те, як чинити “правильно”, немає. Ілона Сологуб радить звертатися або до начальства посадовця, який вимагає хабар, або до поліції, або – до журналістів. Допомагає навіть погроза медійного розголосу, ділиться вона досвідом своїх знайомих. Інколи є можливість відмовитися від послуги посадовця, який вимагає хабар, і звернутися до іншого. Все це може мати наслідком втрату часу і не гарантує відсутність проблем, якщо корумпований посадовець виявиться ще й мстивим. Але принаймні ви залишитеся відповідальними громадянами і не станете співучасниками кримінального правопорушення. У 2021 році журналістка Олеся Яремчук мала намір захистити дисертацію. Але замість заслужених привітань і заохочень отримала від обраної вченої ради низку безглуздих і фактично невиконанних бюрократичних вимог до оформлення поданої роботи і супровідних паперів. Вихід? Все можна виправити за додаткову плату. З часом додавалися нові вимоги: покласти 100 доларів в роздруковані копії дисертації, які потрібно передати трьом експертам для висновків, неофіційно заплатити по 300 доларів двом опонентам, організувати фуршет на 20 осіб. Замість того, щоб заплатити, і нарешті отримати бажаний науковий ступінь, Олеся зробила цю історію публічною. Її стаття на “Українській правді” спричинила скандал набагато більший, ніж хтось міг би очікувати від історії, яка не стосувалася високих кабінетів і великих грошей. Публику обурила кричуща несправедливість і вразила сміливість і принциповість Олесі. Багато інших молодих дослідників раптом почали ділитися власним схожим досвідом. Дехто з них, проте, назвали викриття безглуздим: система здобуття наукового ступеню працює в Україні таким чином десятиліттями, одним демаршем її не зламати, тож та, хто його вчинила, нехай залишилася вірною своїм принципам, але без наукового звання, на здобуття якого вона витратила вісім років. Але часи змінюються саме тому, що змінюється суспільство, і такі скандали рухають реформи, в тому числі в неповороткій системі освіти. “Мені здається, демократія так і працює. Корупція є в кожній країні світу. Питання в тому, як суспільство до цього ставиться”, – каже Роман Колюхов, і згадує, що, після низки медійних повідомлень про закриття резонансних справ про корупцію через закінчення термінів досудового слідства, петиції на сайті президента про скасування “поправок Лозового” знадобилися “лічені години”, щоб набрати необхідні 25 тисяч підписів.
